АРІЄС
(ARIES) Курбевуа, Франція, 1903-1938

Фірму "Арієс" заснував в 1903 році барон Шарль Петье (Charles Petiet). У тому ж році дві її машини були показані на Паризькому автосалоні. Перша мала двоциліндровий мотор і карданний привід на задні колеса, друга - 4-циліндровий двигун і ланцюговий привід. Як і більшість автомобільних фірм почала століття "Арієс" не випускала власні двигуни. Мотори купувалися у компанії "Астер" (Aster) з Сен-дені.

У 1907 році, зрадивши своїм традиціям, фірма створила власний 4-циліндро-вий мотор "14/18 CV" робочим об'ємом 1131 см3, що виявився вельми інтересним. Він мав V-образное розташування циліндрів і так званий десмодром-ний привід клапанів (коли клапани відкривалися і закривалися примусово за допомогою елементів механізму газорозподілу). Саме ця конструкція змусила фахівців заговорити про маловідому фірму.

У 1910 році "Арієс" різко збільшила випуск вантажівок, а в роки війни приступила до виробництва авіаційних моторів. Але після закінчення війни знов повернулася до свого "першого кохання" - легкових автомобілів. Були представлені дві нові машини з 4-циліндровими моторами: легка "7cv" з верхнеклапанним мотором об'ємом в 1085 см3 і "15cv" з 3-літровим двигуном в дорожнього і спортивного виконань. Спортивні варіанти брали участь в гонках, зокрема в 24-годинній в Ле Мане.

АПОЛЛО
(APOLLO) Апольда, Німеччина, 1910-1926

Починаючи з 1904 року невелика німецька фірма "Руппе і Син" (Ruppe und Sohn), що розташувалася в містечку Апольда в Тюрінгиі, випускала легкі автомобілі з двигунами повітряного охолоджування, "Пікколо", що називалися (Piccolo). Вони відрізнялися міцністю, компактністю і маневреністю, мали низьку вартість, що і послужило гарантією їх успіху.

У 1910 році "Руппе і Син" перетворилася в "Аполло" і почала орієнтуватися на крупніші автомобілі з двигунами водяного охолоджування. Її новим головним інженером став Карл Сльовогт (Karl Slevogt), який вирішив виставити автомобілі на спортивні змагання. Так з'явилися дві нові моделі "Тип В" і "Тіп R" з 4-циліндровими верхнеклапаннимі моторами робочим об'ємом в 1 і 2 л. На європейських спортивних трасах вони упевнено йшли в числі перших, конкуруючи навіть із знаменитими "Бугатті" (Bugatti).

АНСАЛЬДО
(ANSALDO) Турін, Італія, 1919-1932

"Автомобільне суспільство Ансальдо" утворилося відразу після першої світової війни в результаті припинення виробництва військової техніки на одному з найбільших італійських промислових концернів "Ансальдо". Надана для випуску автомобілів виробнича база знаходилася на високому технічному рівні і дозволяла виготовляти вельми якісні машини. Недаремно автомобілі "Ансальдо" більше 10 років задовольняли найвищим вимогам.

А почалося все в 1914 році, коли війна ще тільки починалася. Гидо Соріа (Guido Soria), головний інженер заводу "Ансальдо" по виробництву авіаційних моторів, подумав про майбутнє - про післявоєнну перебудову і випуск цивільної продукції. Вже тоді він запропонував директорові компанії Піо Перроне (Pio Perrone) виготовляти саме автомобільну продукцію.

У серпні 1919 року перший прототип "Ансальдо-4А" був створений на військовому підприємстві в Семпьердарена, а в березні наступного року модель вже почала надходити у продаж. Це була класична машина середнього класу. Потужність її 4-циліндрового мотора з верхнім розподільним валом робочим об'ємом 1847 см3 досягала 35 л.с., шасі важило 647 кг У вересні 1920 року виробництво моделі перевели до Туріну, в цехи реконструйованого колишнього авіаційного заводу. На самому початку своєї діяльності молода автомобільна фірма трохи не припинила своє існування, оскільки головний її акціонер - італійський "Банк ді Ськонто" - розорився. Це привело до нової перебудови на фірмі, після якої їй вдалося залишитися на плаву.

АМІЛЬКАР
(АМILСАR) Сен-дені/булонь-сюр-сен, Франція, 1921-1939

Ця фірма раніше називалася "Нове акціонерне суспільство автомобілів Амількар". Її завод знаходився в Сен-дені, робочому передмісті Парижа. Головним конкурентом "Амількар" була створена в тому ж році фірма "Сальмсон" (Salmson). Гостре суперництво тривало довгий час, до цих пір історики сумніваються, хто ж з них створював кращі машини. Обидві фірми випускали майже однакові автомобілі - легкі і низькі спортивні машини малих класів. Назва "Амількар" є анаграмою, тобто словом, складеним шляхом перестановки букв інших слів, в даному випадку використовувалися прізвища її засновників - Ламі (Lamy) і Акара (Akar).

Першим автомобілем в 1922 році був легкий спортивний "СО" з 4-циліндровим двигуном в 903 см3, розроблений інженером Едмоном Мойе (Edmond Moyet). Пізніше до нього додалися моделі "CS" з моторів об'ємом 985 см3 і "С-4" з двигуном в 1004 см3.

1924 рік став для фірми найпродуктивнішим. Тоді у виробництво пішла найбільш відома спортивна машина з відкритим кузовом "CGS Гран Спорт" (Grand Sport) з двигуном в 1094 см3 з бічними клапанами і гальмами на всіх колесах. Через два роки з'явилася її відоміша низькорамна версія "CGSS Гран Спорт". Саме ці автомобілі стали візитною карткою "Амількар" і принесли фірмі безліч спортивних досягнень в 20-і роки. Одночасно були випущені дві легкові моделі "Е" і "L" з 4-циліндровими двигунами робочим об'ємом відповідно 1580 і 1187 см3. На тлі спортивних машин вони явно програвали.

АМЕРІКЕН БАНТАМ
(AMERICAN BANTAM) Батлер, США, 1930-1941

У 1930 році відділення англійської компанії "Остін" (Austin) в США, "Амерікен, що називалося, Остін" (American Austin), почало збирати американський варіант відомого легкого автомобіля "Севен" (Seven). Це була одна з невдалих спроб упровадити на ринок США абсолютно чужий йому простий і малопотужний європейський мікроавтомобіль. Провал багато хто передбачав заздалегідь, оскільки американський водій, який би не був його достаток, не бажав розлучатися зі своїми звичками. В результаті вже в 1934 році американський "Остін" зійшов з сцени.

У 1937 році на його місці з'явилася фірма "Амерікен Бантам" і запропонувала покупцям легкий автомобіль "Бантам-60". Його базою послужив вже відомий "Остін Севен", але конструкцію неабияк переробили на догоду місцевим смакам. Потужність двигуна підвищили до 20 л.с. Оригінальною технічною деталлю був єдиний роликовий підшипник, на якому обертався колінчастий вал. "Бантам-60" пропонувався у вигляді спортивного родстера, короткобазного купе і мікровантажівочки. Спочатку передбачалося щорічно випускати 44 тисячі машин, але ці плани так ніколи і не здійснилися.

АЛЬПІН
(ALPINE) Дьепп, Франція, 1955-1995

У основі фірми "Альпін" знаходяться роботи відомого французького автоконструктора і гонщика Жана Ределе (Jean Redele). Він був сином одного з торгових представників і акціонерів компанії "Рено" (Renault) в приморському містечку Дьепп. Ределе захопився автомобільними гонками і в 1946 році побудував свій перший спортивний автомобіль, використавши серійний легковий заднемоторний "Рено-4СV". На нім Ределе виступав в найпрестижніших гонках "Тур де Франс", Кубок Альп і інших. Головна мрія Жана здійснилася в 1952 році, коли він виграв змагання "Мілле Мілья" (Mille Miglia) в категорії автомобілів з моторами робочим об'ємом до 750 см3.

В ті роки у Франції гостро відчувалася потреба в простому і дешевому спортивному автомобілі, тому з 1955 року Ределе узявся за випуск легкого спортивного купе (його називали "берлінетта") з кузовом з склопластика моделі "А-106". Це був перший автомобіль мазкі "Альпін" на базі все того ж "Рено-4СV. Модель випускали до 1960 року. Вже на самому початку своєї діяльності "Альпін" повністю розраховувала на підтримку всемогутнього "Рено" і незабаром стала його філією спортивних машин.

АЛЬДА
(ALDA) Курбевуа/бійянкур, Франція, 1912-1922

"Альда" був незвичайним автомобілем. Його назву придумали читачі французького журналу L'auto ("Авто"). Назва складається з перших букв вигуку "Ah, la delicieuse automobile!" ("Ax, який чарівний автомобіль!"). Цю фразу читачі вибрали з декількох запропонованих журналом, таких, що відображають відношення до нового автомобіля. Машину спроектував відомий Фернан Шаррон (Fernand Charron), який спочатку мав фірму свого імені, але потім покинув її і заснував компанію "Альда". Випускати нові машини передбачалося на колишньому підприємстві фірми ENV під Парижем. Нова оригінальна назва фірми і автомобіля була вибрана, щоб не викликати претензій з боку компанії "Шаррон" на свою торгову марку.

Разом з тим автомобілі "Альда" мали багато загального з машинами фірми "Шаррон". Перш за все впадали в очі схожі переднє клиновидне облицювання і радіатор, що стоїть між мотором і салоном. Основний 4-циліндро-вий двигун мав робочий об'єм 3187 см3. Його творець стверджував, що мотор здатний на четвертій передачі інтенсивно розігнати автомобіль з 10 до 75 км/ч. Кузови пропонувалися на вибір відкриті або закриті. Звичайні легкові машини забезпечувалися двигунами з бічними клапанами, але гоночні варіанти мали спеціальні верхнеклапанниє мотори "Енріо" (Henriod), на які в 1912 році була куплена ліцензія.

АЛЛАРД
(ALLARD) Лондон, Великобританія, 1937-1957

Англійський промисловець Сиднів Херберт Аллард (Sidney Herbert Allard) мав слабкість до спортивних автомобілів. Будучи одним з найбільших в країні акціонерів компанії "Форд" (Ford), він вирішив використовувати шасі стандартних легкових "фордов" для створення власних машин. У 1937 році він побудував свій перший спортивний "Аллард Спешиел" (Allard Special) на базі "Форда" з двигуном V8 і кузовом від гоночного "Бугатті" (Bugatti).

Ета оригінальна конструкція мала успіх. За кермом першого "Алларда" його творець брав участь в багатьох змаганнях. Незабаром машину модернізували, поставивши на ній ще могутніший двигун V12 від американського легкового "Лінкольна Зефір" (Lincoln Zephyr).

У 1946 році Сідней Аллард заснував фірму "Аллард Мотор Компані" в передмісті Лондона. У перший же рік вона випустила відразу три нові моделі: гоночну 'J-1" і дві спортивні - двомісну "К-1" і чотиримісну "L". Вони відрізнялися особливо легкими кузовами і достатньо високою потужністю двигуна "Форд" V8 об'ємом 3662 см3. У 1949 році Аллард ухвалив дивне рішення -установіл на свої автомобілі могутній австрійський двигун V8 фірми "Штайр" (Steyr), що застосовувався на армійській техніці. Конструктор істотно переробив мотор, збільшив потужність. Найбільш популярним автомобілем з таким мотором став "J-2". Його особливістю був задній міст типу "Де Діон" (De Dion) з пружинною підвіскою. Австрійський мотор незабаром був замінений на американський 8-циліндро-вий "Меркюрі" (Mercury), потім на "Кадилак" (Cadillac) і в ув'язненні на "Крайслер" (Chrysler). Автомобіль 'J-2" виявився найвдалішим і відомішим творінням Алларда. Він неодноразово брав перемоги в різних змаганнях, правда, не найпрестижніших. На його базі в 1949 році народилося купе моделі "Р", на якому було виграно ралі Монте-Карло в 1952 році.

Ще в 1914 році Джеффрі де Фревілл (Geoffrey de Freville), що працював разом з братами Бентлі (Bentley), заснував невелику фірму, що випускала алюмінієві поршні, під назвою "Ал-віс" (Alvis). Під час першої світової війни де Фревілл розробив проект легкого спортивного автомобіля, а коли наступив мир, продав його уелльському інженерові Томасу Джорджу Джону (Thomas George John), а заразом і свою фірмову марку "Алвіс".

У Джона була невелика майстерня в Ковентрі, де він зайнявся втіленням в життя проекту де Фревілла. У 1920 році побачило світло перший спортивний "Алвіс-10/30", представлений в тому ж році на автосалоні в Шотландії. Автомобіль був забезпечений 4-циліндровим двигуном власної розробки в 1460 см3 і легкому двомісному алюмінієвому кузові на сталевому трубчастому каркасі фірми "Морган" (Morgan). Максимальна швидкість моделі (97 км/ч) була на ті часи достатньо високою, і Джон узявся за її виробництво, збираючи по дві машини в тиждень.

З "Алвіса-10/30" в 1921 році народилася модель "11/40" з двигуном в 1598 см3, а рік потому вона отримала позначення "12/40" і вже пропонувалася в 5 варіантах. Не дивлячись на багатообіцяючий початок, справи незабаром пішли гіршим. У 1922 році виникли великі фінансові проблеми і в приміщенні "Алвіса" почали збирати невластиві їй дешеві і легкі автомобілі (сайклкари) "Бекингхем" (Buckingham) з двоциліндровим V-образным мотором повітряного охолоджування. В цей час головним конструктором "Алвіса" став Т. Сміт-кларк (Smith-clarke), а головним інженером У. Данн (W. Dunn).

Маркіз Джуліо Паллаві-чино (Giulio Pallavicino), великий любитель автомобілів і італійський представник англійської компанії "Браун Карз" (Brown Cars), разом з молодим інженером Джуліо Чезаре Каппа (Giulio Cesare Сарра) вирішили в 1906 році перетворити свою, раніше відкриту в Туріні, автомобільну майстерню в дослідницький центр. Так народилося "Акціонерне суспільство Акюїла Італьяна". Доповнення "Італьяна" було придумане для того, щоб уникнути претензій на торгову марку з боку німецької фірми "Адлер" (Adler). Адже "Акюїла" по-італійськи і "Адлер" по-німецьки означає одне і те ж - орел.

Коштувало тільки фірмі заявити про випуск двох моделей легкових автомобілів з 4- і 6-циліндровими двигунами з оппозітнимі клапанами (один ніжній і один верхній), як з'явилися перші фінансові ускладнення, посилені раптовою смертю Паллавічино. Одін з італійських банків, бачивши катастрофічне положення фірми, став її головним акціонером.

Нові автомобілі "Акюїла" відразу ж отримали визнання. Покупці негайно оцінили високу якість збірки, багате оснащення і чудові швидкісні якості. Ненадовго машини цієї марки зробилися одними з найпрестижніших в Італії.